очікуючи на Ґодо

Кожна вистава має свою історію. Так само і з цією, але не зважаючи на все, ця вистава має ще і декілька відмінностей від попередніх. Запитаєте чому? Вистава “подарункова” (specially for…), що мала би бути “сюрпризом” для людини, яка долучилась до перших кроків нашого театру і багато в чому спонукала нові кроки власного “Я” кожного з нас. Працювати над виставою було складно, то ж не дивно, що вона “вимучена”. Навіть розуміння тексту давалось дуже важко, а входження в образ взагалі гальмувало час презентації. І нарешті ця вистава мала ту родзинку, що вперше дала можливість розкрити режисерській потенціал Саші Вісич, яка раніше була лише акторкою, що вміла всерйоз і надовго зливатись зі своїми ролями. Такою була Папуша, такою стала Айша, з якою мені довелось отримати маленький досвід Мохамммеда.

На відміну від Бекетівського задуму в нашій виставі збереглося всього два персонажі – Естрагон та Володимир, яких грали 2 пари акторів. Першою парою були Вова Ардюков й Іра Карнакова.

Їхні герої – молоді, наївні, але вже опустошенні люди, які чекають на прихід абстрактної вищої сили, змальованої колективною і особистою уявою.

Друга пара, яку зіграли Тетяна Павлюк і я, – це нібито ті ж самі дійові персонажі, але через багато років (століть, планет...), які фактично не змінили їхній внутрішній світ. Вони і досі чекають Ґодо. (Як не дивно, але він з ’явився, тобто наприкінці чомусь посеред залу опинився фотограф, який намагався будь-що зняти кадри зблизька :)).

Вистава закінчується все ж тим очікуванням, у якому трагічне і комічне, філософське і банальне невіддільні. Очікуваний ними Ґодо перетворився у вічну ідею чекання. А саме існування на сцені молодих людей показало буденність (за якою можна впізнати і небуденність) наших людських потреб.

Коли стаєш учасником якогось дійства, то намагаєшся перетворитися відповідно до того образу, який народжується у тривалих розмовах з режисером, сповідальних, а часом полемічних. Я завжди намагався якомога точніше передати внутрішню енергетику героя, зробити так, щоб глядач закохався в твій образ, відчув спорідненість з авторським задумом, почав вболівати за подальший розвиток подій. Зокрема, досить довго і ретельно я навчався ходити на напівзігнутих ногах. І зараз в мене часом проявляється м’язова пам'ять, і мені хочеться іти саме так. І Ґодо хочеться чекати…

Спільними зусиллями нам таки вдалось зробити власну версію цього складного тексту. Хоча, якщо судити по обличчях глядачів, частина з них налаштувались з нами на одну хвилю, а частина так і не зрозуміла, на якому шарварку оце вона опинилась (а місце наче культурне – Музей!). А загалом наш невеликий подарунок дійсно приніс купу задоволення, принаймні точно знаю, що нам, акторам і режисерові. А наш адресат тільки таємниче посміхався…