Вистава “Кассандра” - це ціла епоха для нашого театру, епоха тривалістю в рік. Ми готували її до 100-річчя з дня написання драми, яка була закінчена Лесею Українкою 1907 року в Ялті. Озброївшись такою знаковістю з домішками містичності (про що трохи пізніше), ми вирушили на “війну” з текстом. Думаю, з наших муз не тільки я відчувала страшенний його опір. Одна справа просто читати, а інша спробувати уявити, як то буде на сцені. Те, що захоплює мене в драмах Лесі Українки - віраж думки, який врешті залишає з широко розплющеними очима та розгубленістю наприкінці твору. Як це передати? Як іти до часто не підготовленого глядача з визнанням, що відповідей не маєш? І як йому-наївному признатись, що з перших сторінок хотілось прибити Кассандру? Або - найскладніше - як подати складні діалоги/монологи так, щоб, зал не знудився? Плюс той міф, що “Кассандра” - несценічна... Словом, складний текст; і для сприйняття, і для того, щоб його елементарно вивчити (особливо головна роль!) підштовхну шукати оригінального ходу. Знайшли...
По-перше, роздвоїли образ Кассандри: царівна та її alter-ego, обдарована даром пророцтва. Тепер нам вже важко уявити, що може бути якось інакше, бо все прекрасно лягло під наш задум. Тоді незвідки потрапила в руки збірка поезій скульптора Mirtala, причому, як на мене, скульптор вона цікавіша ніж поетеса. Її книга була оформлена фотографіями її ж робіт, кожна з яких - завмерла історія, яку дуже хочеться використати як декорацію до чого завгодно, аби використати. Для нашої “Кассандри” ідеально підійшла композиція “Duality of Being” - лаконічна і містка водночас. Вона надихнула нас на створення багатофункціональної конструкції, яку ми жартома називали “конем”. Але саме ця ілюстрація пропала разом з маленьким альбомом. Тож просто для атмосфери дещо інше:
