наш Малкович

"Осіння буколіка"
(аплікація за поезіями Івана Малковича)
Мені здається, що для кожного з учасників цієї вистави вона стала знаковою по-своєму. Для мене - майже містичною. Ми задумали взятися за поезію Малковича 2004 року напередодні Дня української мови і, що важливіше, напередодні Помаранчевої революції. Звичайно, ми не знали, що так станеться)

Який то був час! Який то був неймовірний тиск! Чи не кожна пара, не важить, чи з англійської, чи з філософії, чи з лінгвістики закінчувалась політичними дебатами. Якось ми стояли групою в коридорі й дурачились. Не пам'ятаю, що там ми вже говорили, нічого кримінального, думаю. І тут до нас підходиться якась викладачка і починає ледве не кричати, її зауваження зводились до: "не говоріть українською, в нас так не говорять!" Ми її здихались в м'якій формі, але на душі в мене лишилася гіркота: як може собі дозволити таке рявкнути інтелігентна на вигляд і освічена за дипломом людина? Мені і тепер гірко, хоча я розумію, що тоді всі були занадто наелектризованими - зокрема через питання мовне. Над нами-філологами воно крутилось якнайближче. І тоді прийшов Малкович з його "Напучуванням сільського вчителя": "Може, це і не найсуттєвіше, але ти, дитино, покликана захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви "Ї". Далі ми нанизували одну до одної поезії. Якщо в "Хотіла б я..." - це був жіночий світ, то в "Буколіці" - світ чоловічий. Ось чоловік перечитує книги, ось, наче Одісей, мандрує крізь час і простір, ось - кохає, тут він саркастичний блазень, але скрізь він українець, якому болить. І скрізь він творець, що навіть на межі береже Янгола на плечі.
До речі, саме цей вірш виявся для мене роковим. У нас в театрі тоді з'явивися новий актор - першокурсник, російський філолог. Дуже був натхнений, але ніяк не міг зрозуміти про що той текст. Я черговий раз, психуючи, пояснювала йому, як треба зобразити "ірода морового", і так перестаралась, що впала зі сцени. Порахувала обличчям східці добряче. На тиждень прийшлось відкласти виставу, а тоді накладати товстелезний грим на фінгали. Зате й "ірод" вийшов, як треба, і мій профіль був „з єгипетським чаром” : ).
Виставу ми закінчували, роздаючи камінчики, які збирали перед виступом на найближчому пляжі. На тих камінцях малювали помаранчеві українські літери, і вкладали їх кожному в руки, тихо і змовницьки, як в дитячій грі "кілечко". І просили зберігати). А тоді троє акторів під пісню Малковича повертались з глядацької зали на сцену і перетворювались на літери: "Т", "А", "К" (які, правда, мало хто прочитав). Ось такий був мистецький протест.

На ранок перед прем'єрою вимкнули новини - традиційні вісті з боїв. Тоді вже "Ера" почала працювати на "наших". І ми саме потрапили на інтерв'ю з Малковичем, який читав "Із Янголом на плечі" - то було наче благословіння.

Богу дякувати, що ми відчайдушно переживали той час! Його пафосу вже, певне, ніколи не повторити. Але й не жаль. Бо лишилось в душі щось дуже світле і, головне, віра в себе.

P.S. Умови були майже польові, тож пристойних фото ніхто не зробив. Маю тільки світлину з поважної "прес-конференції", що ми проводили перед виставою і поклін :)
P.P.S. У виставі ми звучали вірші (дуже раджу для просвітлення душевного):

"Напучування сільського вчителя";

Сльоза;

Послання до Т.;
"Юна моя майбутня дружина";

"Купи рум'янку - рум'янися..."

"Із Янголом на плечі".