12 квітня, 2009

_далека_історія_

Все почалось 2003 року 25 лютого - на день народження Лесі Українки. Ми тоді були студентами різних курсів (ІІ-ІV), переважно українсько-англійські філологи.
Після нашого першого гастрольного успіху нас попросили написати про себе статтю до інститутської газети. Розміщую цей трохи наївний текст з відчуттям легкої ностальгії. Це наша перша поява у ЗМІ!!!

Хто ми?

Ми – ексклюзив-театр “Сім муз”. Тому що:

єдиний (поки що) український (до останку),

студентський (ще рік) театр в Ялті.

Як так сталося?

До сцени нас привела філологія. Якщо навчився розуміти слово, думаєш, що ним можеш володіти. Якщо стало цікаво з ним гратись, значить прийшов час показуватись іншим. Ми і досі в це віримо. Ми вирішили, що можемо і знаємо як. І пішли: від монологів та замальовок до філологічних етюдів в пошуках форми та змісту. Ми мали найкраще опертя – Леся Українка, Ольга Кобилянська, Ліна Костенко, Михайло Коцюбинський, Семьюєл Беккет якщо не гарантували овації, то точно забезпечии нас цікавою бурхливою роботою над словом. Нашим дебютом стала вистава “Листи так довго йдуть”, за творами Лесі Українки. 25 лютого 2003 року восьмеро акторів вийшли на сцену, як вважалося, разом вперше і востаннє. Та отримавши заряд адреналіну, не змогли відмовитись від спокуси працювати далі. Зі сварками, психами, визначенням господаря... хіба не гарно? Від всіляких перетрубацій трупа зазнала якісних змін. Очевидним, як на наш погляд, був ріст акторської майстерності.

Так, акторка Вісич на другій виставі вже не так сильно стискала пальці на ногах, хвилюючись за свою орфоєпію. До третьої вистави акторка Пушкар навчилась-таки не виставляти свій вказівний палець, горланячи народні пісні, а всі інші набрались мужності і зняли з неї годинника, який не пасував образу стародавньої слов’янської дівчини. І тільки акторка Павлюк так і не змогла навчитись стримувати нервовий регіт підчас вистави, слухаючи незмінні орфоєпічні помилки вищезгаданої Вісич.

Перетрубації щасливо пережили:

Тетяна Павлюк

Олександра Пушкар

Олександра Вісич

Світлана Кучеренко

Ольга Мещерякова

Денис Мокренцов

Олександра Семиліт

Хто допоміг?

Будь-який вид мистецтва не обходиться без меценатів. Ми не стали виключенням. Рідною матір’ю для театру “Сім муз” став музей Лесі Українки, під дахом якого ми і народились. Його кореатида Світлана Кочерга – наша незамінна ідейна запліднювачка. Крім надання власних безцінних теоретично-практичних порад, стилізованих під диктатуру, вона організовувала майстер-класи з професійними діячами театру. Зокрема, великий вплив на нас зробив львівський “Театр у кошику”. Спілкування з режисером Іриною Волицькою, актрисою Лідією Данильчук наснажувало творчою енергією та необхідним досвідом. А їх вистави стали безмежним полем для плагіату. Василь Вовкун, режисер щорічного фестивалю “Лесина осінь”, неодноразово приділяв нам увагу. Нецікаво було б виступати без ексклюзивних костюмів від Богдани Шевчук, яка була справжньою знахідкою для нашого театру. А оскільки ми – студенти, то, звичайно, не обійшлося і без батьківської допомоги інституту, в приміщенні якого дебютували і який спонсорував поїздку в Київ на міжнародний театральний фестиваль у травні 2004 року.

Де засвітились?

По-перше, в Ялті, на всеукраїнському фестивалі “Лесина осінь”(власне, наша любов до театру відкрилась завдяки йому). По–друге ( і про це не можна умовчати, оскільки тішить наше самолюбство) – в Києві, де здобули звання лауреатів і, з приводу цього, отримали нагоду поїхати у Львів. Виступали з двома виставами: “Хотіла б я...” Лесі Українки та “Меланхолійним вальсом” Ольги Кобилянської. Випустимо приємні подробиці про загальне захоплення нами глядачів, лише зупинимось на такому факті як привітання самої Галини Стефанової, народної акторки України, після вистави у гримерній.

Одним з цікавих моментів поїздки було відвідання майстер-класів видатних режисерів театру “Дах”– Влада Троїцького та Кліма. Проте сидіння в темряві та фантазування уголос після прочитаного божевільного тексту,– це заняття не для слабонервних, яких, власне, і просили вийти. З ялтинської трупи ніхто не пішов...Ну а потім: богемне життя у столиці, щовечірні театральні програми, спілкування з учасниками фестивалю(білорусами, росіянами, чехами, поляками).

Звичайно, той рівень майстерності, який ми маємо зараз, не був набутком тільки трьох офіційних вистав. Було поставлено чимало міні–вистав, серед яких найвидатнішою була “В очікуванні на Годо” Семюеля Беккета.

Які перспективи?

Якщо ми взялися виховати глядача в Ялті, то треба спочатку подбати про наявність вихованців. А який кращій спосіб може бути залучити сучасників до театру за вуличний театр? Тільки уявіть: гучні, яскраві масові дійства з використаням піротехніки та народних (бажано африканських) музичних інструментів!! Ви прийдете?

здається, 2004 р.


2 коментарі:

  1. Хто так підписує світлини? Потрібно: стоять зліва на право, сидять...
    Раптом у мене з'явиться улюблена акторка, чи режисер... як я тоді дізнаюсь хто є хто? :)

    ВідповістиВидалити