27 листопада, 2009

очікуючи на Ґодо

Кожна вистава має свою історію. Так само і з цією, але не зважаючи на все, ця вистава має ще і декілька відмінностей від попередніх. Запитаєте чому? Вистава “подарункова” (specially for…), що мала би бути “сюрпризом” для людини, яка долучилась до перших кроків нашого театру і багато в чому спонукала нові кроки власного “Я” кожного з нас. Працювати над виставою було складно, то ж не дивно, що вона “вимучена”. Навіть розуміння тексту давалось дуже важко, а входження в образ взагалі гальмувало час презентації. І нарешті ця вистава мала ту родзинку, що вперше дала можливість розкрити режисерській потенціал Саші Вісич, яка раніше була лише акторкою, що вміла всерйоз і надовго зливатись зі своїми ролями. Такою була Папуша, такою стала Айша, з якою мені довелось отримати маленький досвід Мохамммеда.

22 листопада, 2009

наш Малкович

"Осіння буколіка"
(аплікація за поезіями Івана Малковича)
Мені здається, що для кожного з учасників цієї вистави вона стала знаковою по-своєму. Для мене - майже містичною. Ми задумали взятися за поезію Малковича 2004 року напередодні Дня української мови і, що важливіше, напередодні Помаранчевої революції. Звичайно, ми не знали, що так станеться)


21 листопада, 2009

без чого не буває театру?

Однозначно, без акторів, адже в такому випадку приміщення просто перетворюєтся на німу кімнату, яку невдовзі приречено здавати в аренду.
Без чого не буває актора?
Однозначно, без сцени, адже в такому випадку актор рано чи пізно стане продавцем косметики чи шаурми, що у вільний час почитує Сартра.
Без чого не буває сцени?
Однозначно, без глядацької зали, адже тоді сцена стане комерційним, таким собі, місцем розпродажу одягу та взуття.
Без чого не буває глядацької зали?
Однозначно, відповідь напрошується сама по собі - без глядача, адже в іншому випадку пуста глядацька зала невдовзі стане залом для дискотек, а крісла залюбки розметуть всі, кому не лінь.

12 листопада, 2009

_хотіла_б_я_

Наша найдавніша, наша наймиліша вистава, яка пережила кілька складів, але яку ми вже, очевино, більше не покажемо - "Хотіла б я..." Це була вистава-колейдоскоп, зшита з текстів про любов. Своєрідний жанр - поетичний театр, який не вимагав чіткого сюжету, і міг дозволити настроєвість і туманість. То були наші перші кроки до Лесі Українки. Ми поставили перед собою високу планку - показати різне кохання - жертовне, пристрасне, ніжне, жорстоке... Леся Українка справилась). Її трохи допоміг Коцюбинський. Зв'язуючою для всіх решта творів стала поезія в прозі "Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами". Зараз би ніколи цей текст не використовувала. Обожнюю його, але.... зловживати ним не можна. Але тоді було можна все.
Отже, головна героїня пише листа Йому.

Денис Мокренцов

Її голос звучить з-за сцени, а він на сцені читає, і вона приходить до нього в образах своїх муз, така ж різна і зникома.
Перша - сильна жінка, що все може і все знає, але проміняла свою силу на кохання і стала його заручницею ("Ти - сильна жінка...").

Світлана Кучеренко

Друга - еротична, що своєю пристрастю ладна оживляти вбивати ("Хотіла б я тебе мов плющ обняти...").


Олександра Пушкар

Третя - відана товаришка ("Я бачила, як ти хиливсь додолу...").

Ольга Мещерякова

Четверта - ревнива ("Айша і Мохаммед").


Олександра Вісич

І нарешті, жінка-творець ("Невідомий" за Коцюбинським).

Тетяна Павлюк

Кохання перетворене на творчість, що стає більшим за саме кохання.

Ми показували цю виставу кілька разів у Ялті, їздили з нею до Києва на фестиваль аматорських театрів "Свій". Там завдяки ній виграли поїздку до Львова. Цю ж виставу представляли, здобуваючи звання народного колективу. По-своєму, вона є нашою щасливою визитівкою. Далі було...